3.3. Міжгалузеві принципи кримінального процесу

Здійснення правосуддя лише судом. Конституція України у ст. 124 встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється виключно суда­ми. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Принцип здійснення правосуддя виключно судами відображається у ст. 15 КПК, яка говорить, що правосуддя в кримінальних справах здійсню­ється тільки судом.

Правосуддя в кримінальних справах здійснюється судами загаль­ної юрисдикції, у системі яких згідно з ч. 2 ст. 125 Конституції Укра­їни найвищим органом є Верховний Суд України. Конституція Украї­ни забороняє створення замість судів або поряд з ними будь-яких орга­нів, які виконують судові функції. У ч. 5 ст. 125 Конституції України вказано, що не допускається створення надзвичайних та особливих судів. Тільки суд має право визнати особу винною у скоєнні злочину, піддати її кримінальному покаранню або звільнити особу, а також ви­рішувати інші питання, які пов'язані зі сферою застосування кримі­нального та кримінально-процесуального законодавства.

Принцип здійснення правосуддя характеризує всі судові стадії процесу, в кожних з яких правосуддя здійснюється в тих формах, які відповідають завданням, що вирішуються на цій стадії. Згідно з да­ним принципом змінити або скасувати судові рішення може лише ви­щестоящий суд у порядку відправлення правосуддя в кримінальних справах.

Змагальність кримінального судочинства. Статтею 129 Конститу­ції до основних принципів судочинства віднесена змагальність сторін. Суть змагальності кримінального судочинства полягає: а) у розмежу­ванні основних кримінально-процесуальних функцій обвинувачення, захисту, вирішення справи і здійсненні їх різними суб'єктами кримі­нального процесу; б) у рівності процесуально-правового статусу сторін судового розгляду: обвинувачення і захисту; в) в активному і незалеж­ному положенні суду, винятково якому надається право ухвалювати рішення по справі. Змагальність сторін спонукає суд правильно роз­глянути матеріали справи і ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення.

Змагальність судочинства дозволяє сторонам реалізувати повною мірою при розгляді кримінальної справи свої права і законні інтереси, на рівних підставах відстоювати свою точку зору перед судом.

Змагальність реалізується і в стадії дізнання і досудового слідства.

При розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на той самий орган або на ту саму особу. У судовому засіданні беруть участь сторона обвинувачення у кримінальній справі (прокурор, потерпілий, цивільний позивач чи їх представники) і сторона захисту (підсудний, його захисник або законний представник, цивільний відповідач чи його представник), що користу­ються рівними правами на заявлення клопотань і відводів, свободою в наданні доказів, їхньому дослідженні і доказуванні їхньої переконли­вості перед судом, виступів у судових дебатах, оскарженні процесуаль­них рішень у суді (п. 4 ч. 2 ст. 129 Конституції, ст. 261 КПК).

Розмежування основних процесуальних функцій пов'язане з реа­лізацією трьох основних правил: 1) здійснення кримінального пере­слідування тільки стороною обвинувачення; 2) забезпечення обвину­ваченому права на захист; 3) здійснення правосуддя тільки судом.

Вимога про здійснення кримінального переслідування тільки сторо­ною обвинувачення, тобто прокурором, а також потерпілим, цивільним позивачем та їхніми представниками реалізується такими шляхами: а) у кожному судовому розгляді повинен брати участь обвинувач — про­курор, за винятком випадків, зазначених у законі, або потерпілий, його представник (ст.ст. 264, 267 КПК); б) суд не має обов'язку за власною ініціативою всебічно і повно досліджувати обставини справи (див. ст. 22 КПК); в) настають певні правові наслідки у разі відмови обвинувача від обвинувачення у вигляді обов'язку суду закрити провадження в кримі­нальній справі, якщо потерпілий не бажає скористатися правом вима­гати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення (ч. 2 ст. 282 КПК).

Державне обвинувачення в суді здійснює прокурор. Згідно зі ст. 267 КПК у справах приватного обвинувачення, а також якщо прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення — обвинувачення підтримує потерпілий або його представник.

Захист підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) здійснюють сам підсудний, його захисник або законний представник.

На суд покладено обов'язок не тільки розглянути кримінальну справу і прийняти по ній рішення, але й, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створити необхідні умови для виконання сторона­ми їхніх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. Цей обов'язок реалізується шляхом надання суду активних повноважень з дослідження доказів і обставин справи, підтримання порядку під час судового засідання (ст. 271 КПК).

Через правила змагальності суд не має змоги самостійно вирішу­вати питання про порушення кримінальної справи за новим обви­нуваченням, відносно нової особи, за фактом дачі завідомо неправ­дивих показань, неправильного перекладу і неправильного висновку (ст.ст. 276, 277, 278, 279 КПК). Відповідно до ст. 4 КПК суд зобов'я­заний порушити справу тільки в межах своєї компетенції, які визна­чені в ч. 1 ст. 27 і ч. Зет. 98 КПК (про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 КК і ст. 356 КК відносно дій, якими заподіяно шкоди правам та інтересам окремих громадян). За своєю правовою природою порушен­ня кримінальної справи є складовою частиною функції кримінально- го переслідування, яка повинна здійснюватися органами і посадовими особами, визначеними законом, і не належить до судової діяльності по здійсненню правосуддя.

Направити справу на додаткове розслідування суд може й за від­сутності на те клопотання сторони (ст. 281 КПК).

Незалежність суду. Незалежність та недоторканність суддів га­рантовано Конституцією України (ст.ст. 126, 129) та законами Укра­їни. КПК України закріплює положення, що судді вирішують кримі­нальні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів (ст. 18). У Законі України «Про статус суддів» уст. 11 зазначається, що незалежність суддів забезпечується також передба­ченою законом процедурою здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; недоторканністю суддів. Аналогічні по­ложення містяться у Законі України «Про судоустрій України» (п. 7 ст. 14). Суть цього принципу полягає в тому, що суддя при здійсненні правосуддя та прийнятті рішення у кримінальній справі повинен ке­руватися лише законом, приймати рішення засвоїм внутрішнім пере­конанням без стороннього впливу. Ніхто не може вказувати суддям, як вони повинні вирішувати справу, яке прийняти рішення, кого засуджувати та яке покарання назначати. Суддя не зобов'язаний да­вати будь-які пояснення щодо суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в його провадженні, а також давати їх будь-кому для ознайомлення, інакше як у випадках і порядку, передбачених зако­ном (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про статус суддів»).

Розгляд і вирішення конкретної справи відбувається виключно на основі закону.

Судді незалежні від впливу та ідей різних органів державної вла­ди та управління, посадових осіб, громадських організацій, партій, рухів, колективів та угруповань, засобів масової інформації, окремих громадян. Принцип незалежності суддів та підкорення їх тільки за­кону визначає також взаємини судів різних ланок. Так, скасовуючи вирок і направляючи справу на новий судовий розгляд, вищестоящий суд не вправі вирішити наперед висновки суддів і зв'язувати своїм рі­шенням їх незалежність (ст.ст. 376, 395 КПК). При повторному роз­гляді справи суд першої інстанції незалежний у висновках від вище­стоящого суду й самостійний не тільки в частині оцінки доказів та встановлення фактів, але й відносно застосування кримінального за­кону та призначення покарання.

Також цей принцип проявляється у незалежності суддів від виснов­ків органів досудового слідства і прокурора, а також від висновків і поглядів учасників судового засідання.

Суд (суддя) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням; ні­які докази для них не мають наперед встановленої сили (ст. 67 КПК). Усі рішення повинні бути мотивовані і базуватися на аналізі всіх до­казів у сукупності. Таким чином, незалежність суду від поглядів ін­ших посадових осіб має відповідним чином оформлюватись у вигляді обґрунтування прийнятих рішень.

Незалежність суддів у середині колегії забезпечується, зокрема тим, що вони мають рівні права, головуючий голосує останнім (ст 325 КПК).

Під гарантіями принципу незалежності суддів розуміється систе­ма умов і засобів, які спрямовані на реальну практичну реалізацію даного принципу, його вдосконалення, а в необхідних випадках — його ефективний захист від будь-яких протиправних посягань.

Чинне законодавство встановлює гарантії незалежності суддів, які забезпечуються:

• особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів (ст.ст. 126, 127, 128 Конститу­ції України);

• незмінюваністю суддів та їх недоторканністю;

• порядком здійснення судочинства, встановленим процесуаль­ним законом, таємницею постановлений судового рішення (ст. 322 КПК);

• забороною втручання у здійснення правосуддя;

• відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановленою за­коном;

• особливим порядком фінансування та організаційного забезпе­чення діяльності судів, встановленим законом;

• належним матеріальним та соціальним забезпеченням суддів;

• функціонуванням органів суддівського самоврядування;

• визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.

Принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону мож­на визначити як врегульовану чинним законодавством демократичну засаду, яка передбачає здійснення судцями процесуальної діяльнос­ті без будь-якого незаконного впливу, а також непідзвітність суддів будь-кому та самостійне право кожного судді вільно брати участь у дослідженні доказів, обговоренні і прийнятті рішень за власним пере­конанням.

Гласність судового розгляду. Засаду гласності кримінального судо­чинства можна визначити як звернену до суду конституційно-правову вимогу про відкритий розгляд справ, яка визначає спрямованість та напрямки реалізації певної групи норм кримінального процесу, впли­ває на порядок провадження у справі на різних його стадіях, спрямо­вана на реалізацію завдань кримінального судочинства, і є засобом формування громадської думки про судочинство (правосуддя), підви­щення соціальної активності громадян, рівня їх правової, моральної та політичної культури, гарантією прав і законних інтересів грома­дян, реалізації інших засад кримінального судочинства.

Принцип гласності та відкритого розгляду справи відображається у ст. 129 Конституції України, яка визначає, що розгляд справ у всіх судах (місцевих, апеляційних, касаційних) є відкритим.

У сучасній юридичній літературі виділяють так звану «зовнішню» і «внутрішню» гласність. Зовнішня гласність передбачає, що кожний

громадянин, який не бере участь у провадженні по справі, після до­сягнення 16-річного віку, має право бути присутнім у залі судового за­сідання при розгляді справи, крім випадків коли такі особи є підсуд­ними, потерпілими або свідками у справі (ст. 271 КПК). Згідно зі ст. 9 Закону У країни «Про судоустрій України» учасники судового розгля­ду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео- і звукозапису із застосуванням ста­ціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання до­пускаються з дозволу суду, в порядку, встановленому процесуальним законом. Суд може заборонити застосування технічних засобів фікса­ції, радіо- і телетрансляції учасниками судового розгляду, які можуть заважати ходу процесу або порушити права та інтереси сторін.

Предмет гласності кримінального судочинства складає інформація, яка безпосередньо пов'язана із реалізацією правових норм у судовій ді­яльності. Але якщо на досудовому розслідуванні та при постановленні вироку в нарадчій кімнаті ця інформація повинна бути процесуально оформленою, цілісною та завершеною, то в процесі судового розгляду вона, крім того, може полягати і в розголошенні змісту окремих по­казань, матеріалів, документів тощо, тобто характеризуватися ще й повнотою та послідовністю.

Зміст засади гласності кримінального судочинства складають пра­вові вимоги, звернені безпосередньо до суду (процесуальний зміст), і положення, які закріплюють права громадян (публіки), що виника­ють у зв'язку з проведенням відкритого судового розгляду.

За мотивованим рішенням суду розгляд справи проводиться у за­критому судовому засіданні:

• якщо мова йде про охорону державної або іншої захищеної та­ємниці (ч. 1 ст. 20 КПК). Перелік відомостей, які складають державну таємницю, зазначений у Законі України «Про державну таємницю». До іншої таємниці відносяться відомості, які захищені нормами ін­ших галузей права (наприклад: сімейного права (таємниця усиновлен­ня), банківського права (таємниця банківського вкладу); податкового права (декларування доходів) т. ін.). Крім того, закритий судовий роз­гляд допускається за мотивованою ухвалою суду або за клопотанням учасників:

• в справах про злочини осіб, які не досягли 16 років;

• в справах про статеві злочини;

• в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі;

• якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під за­хист.

Дія принципу гласності при провадженні досудового розслідуван­ня значно обмежена, тому що у цій стадії діє положення про нерозголошення даних досудового розслідування, яке закріплено у ст. 121 КПК, згідно з яким інформація про хід та результат досудового слід­ства може бути оголошена лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.

Вироки судів у всіх випадках проголошуються публічно. В них не повинні розголошуватися відомості, заради збереження таємниці яких судове засідання було закритим.

Гласність судового розгляду забезпечується обов'язковим веденням протоколу (ст. 87 КПК) та передбаченим ст. 129 Конституції України повним фіксуванням судового процесу технічними засобами що закріплені у ст. 87¹ КПК.

Принципи публічності та диспозитивності судочинства. Засада публічності у кримінальному судочинстві виявляється насамперед в нормах закону, які зобов'язують суд, прокурора, слідчого, орган ді­знання, відповідальних за провадження у справі, вжити всіх залеж­них від них заходів до повного, об'єктивного і всебічного дослідження обставин справи з тим, щоб винний зазнав справедливого покарання, а помилково запідозрений і обвинувачений був реабілітований. Тобто, публічність кримінального процесу полягає у тому, що уповноважені на ведення кримінального процесу державні органи та їх посадові осо­би за своєю ініціативою зобов'язані при порушенні, розслідуванні та вирішенні кримінальних справ, у межах своєї компетенції порушити кримінальну справу у кожному випаду виявлення ознак злочину, за­стосувати всі передбачені законом засоби для його розкриття, викрит­тя винних осіб, встановлення всіх обставин справи і забезпечення прав учасників процесу, не ставлячи здійснення цих дій у залежність від позиції зацікавлених осіб. Покладання на уповноважених державних органів обов'язку з виконання кримінально-процесуальної діяльності на підставі закону надає зацікавленим особам право вимагати здій­снення цієї діяльності.

Згідно з ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалю­ються іменем України.

Прояв принципу публічності має місце у ст. 4 КПК, де закріпле­но, що суд, прокурор, слідчий, орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, осіб винних у вчиненні злочину, і до їх по­карання. При цьому названі державні органи застосовують надані їм кримінально-процесуальним законом засоби і способи (слідчі та інші процесуальні дії) і приймають рішення у межах своєї компетенції, як правило, незалежно від думок, бажань або прохань інших учасників процесу чи будь-кого. Вони діють насамперед в інтересах суспільства і держави, оскільки вчинення злочину — це порушення громадського миру, спокою ї злагоди, і одночасно з цим захищають права та законні інтереси фізичних і юридичних осіб.

Правозастосовні органи повинні, не чекаючи офіційних сигналів про злочини (заяв і скарг громадян, повідомлень організацій, посадо­вих осіб і т.д.), самі проводити активні заходи щодо виявлення вчине­них злочинів або злочинів, які готуються.

Практична реалізація принципу публічності має місце під час роз­гляду кримінальної справи в суді першої інстанції, через те, що суд діє як орган державної влади, на який покладено обов'язок здійснення

правосуддя. При цьому, порушуючи кримінальну оправу, суд лише реагує на факт вчинення злочинного діяння, що став йому відомий, тобто ініціює кримінальне судочинство і не здійснює не властивої йому функції обвинувачення.

Принцип публічності пронизує все провадження у справі і забезпе­чує, як вирішення загальних завдань кримінального процесу, так і ви­конання завдань кожної його стадії. Вій діє на всіх стадіях процесу.

У стадії порушення кримінальної справи він проявляється в обов'язку цих органів перевірити, чи е законні приводи і підстави до порушення справи, і винести відповідні постанову чи ухвалу.

При провадженні досудового розслідування орган дізнання, слід­чий і прокурор згідно з цим принципом зобов'язані вжити передбачених законом заходів до збирання, перевірки та оцінки доказів для з'ясування всіх обставин кримінальної справи і прийняти необхідні рішення.

У стадії попереднього розгляду справи, суддя зобов'язаний пере­вірити повноту і правильність проведеного розслідування і вирішити питання про наявність достатніх підстав для розгляду справи по суті в судовому засіданні.

Розглядаючи справу по суті, суд зобов'язаний не обмежуватись до­слідженням зібраних органом дізнання і слідчим доказів, а за своєю ініціативою збирати і досліджувати додаткові докази з метою встанов­лення об'єктивної істини у справі, винесення законного й обгрунтова­ного вироку або іншого рішення.

В апеляційній і касаційній інстанціях суд, керуючись принципом публічності, зобов'язаний у повному обсязі перевірити законність та обґрунтованість вироку чи ухвали суду щодо всіх підсудних, у тому числі і тих, хто скарги не подав і щодо яких прокурор не приніс апеля­ційної або касаційний скарги.

Після набуття вироком законної сили суд зобов'язаний вжити всіх необхідних заходів до його виконання.

Закон передбачає і деякі винятки з принципу публічності:

• справи приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) про злочини, які передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 КК України, порушуються судом не інакше як за скаргою потерпілого, обвинувачення підтримує сам потерпілий, дізнання та досудове слідство по цих справах не про­водиться, ці справи закриваються за примиренням сторін;

• справи приватно-публічного обвинувачення (ч. 2 ст. 27 КПК) про злочини, які передбачені ч. 1 ст. 152 КК України, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, або за її відсутності, коли потерпі­ла особа знаходиться в безпорадному стані, але закриватися за прими­ренням сторін вони не можуть, оскільки після порушення справи вони стають справами публічного обвинувачення.

Публічність як принцип кримінального судочинства полягає в обов'язку процесуальних органів діяти в інтересах держави та су­спільства, визначається завданнями кримінального судочинства і ви­ходить за межі зв'язків з кримінально-правовим принципом невідво­ротності покарання. Диспозитивність принцип кримінального процесу Є МОЖЛИВІСТЬ суб'єктів кримінального процесу самостійно або за допомогою захисників/представників обирати засоби, форми захисту і реалізації своїх суб'єктивних прав і законних інтересів. Принцип диспозитивності є міжгалузевим (процесуальним) принципом кримінального процесу який полягає в свободі здійснення (або відмови від здійснення) учас­никами процесу своїх матеріальних і процесуальних прав.

Структуру принципів публічності та диспозитивності складають не лише вертикальні, але й горизонтальні рівні. Останні полягають у виділенні елементів, пов'язаних з реалізацією суб'єктами процесу матеріальних вимог і здійсненням процесуальних прав (С. Л. Дере- вянкін).

Сфера дії принципу диспозитивності (матеріального його елемента) визначається в залежності від виду кримінального провадження (при­ватного, приватно-публічного, публічно-приватного або публічного обвинувачення). Публічність як принцип кримінального процесу має домінуючий характер в кримінальному судочинстві, у зв'язку з чим дія диспозитивності має обмежуючий публічність характер.

Від публічності та диспозитивності як принципів кримінально- процесуального права слід відрізняти імперативний та диспозитив­ний методи правового регулювання кримінально-процесуальних пра­вовідносин. Імперативний метод полягає у встановленні категорич­ного правила поведінки для суб'єктів права, зміст якого визначено джерелом права і не може змінюватися за розсудом суб'єктів права. Диспозитивний метод, навпаки надає суб'єктам певну альтернативну можливість вибору варіантів поведінки в межах закону, виходячи з певних інтересів, що відповідно проявляється в дискреційних повно­важеннях публічних суб'єктів судочинства і в диспозитивних правах приватних суб'єктів процесу.

Матеріальна диспозитивність і публічність полягає в праві розпо­рядження правовими вимогами і виражається у правових діях публіч­ного органу (службової особи) або суб'єктивно заінтересованої особи, які тягнуть: порушення справи; її зупинення або закриття (в тому числі шляхом мирової угоди). Формальна публічність розкривається в процесуальних повноваженнях публічних органів (службових осіб) з провадження у справі, відстоювання своєї (публічної) позиції у спра­ві з використанням процесуальних засобів (заперечення слідчого на вказівки прокурора, самовідвід, звернення з апеляційним, касацій­ним поданням тощо). Формальна диспозитивність — це свобода роз­порядження процесуальними засобами захисту і виявляється в діях учасника процесу з зупинення провадження справи; оскарження дій процесуальних органів; відмови від захисника чи представника; на­дання доказів у справі та доказування обставин, що входять у предмет доказування.

Принцип обґрунтованості процесуальних рішень. Кримінально- процесуальне рішення — це правовий акт особи, яка на законних підставах бере участь у кримінальному судочинстві, закріплений в певному процесуальному документі, спрямованого на виконання за- вдань кримінального судочинства, охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Обґрунтованість як властивість правового акта, означає, що ви­сновки і рішення по ньому мають ґрунтуватись на сукупності фактів, на достатніх доказах, які б в обов'язковому порядку охоплювали всі істотні обставини справи і відбивали реальну дійсність.

Обґрунтуванню процесуального рішення притаманні такі суттєві риси.

• Демонстративний характер, який припускає обов'язкове зовніш­нє вираження, об'єктивізацію зовні тих доводів, на підставі яких правозастосувач дійшов до переконання в правильності своїх висновків у справі. В кримінальному процесі обґрунтування прийнятого рішення виражається зовні у вигляді мотивування. Поняття обґрунтування і мотивування перебувають у певному взаємозв'язку та взаємозалеж­ності. Саме тому ці поняття не можна не тільки протиставляти, але й ототожнювати. Будь-яке рішення не може бути визнане обґрунтова­ним, якщо воно не вмотивоване.

• Обґрунтування має сукупний характер, котрий припускає наве­дення на підтвердження висновків по справі логічно взаємопов'язаної сукупності доказів та доводів, які підтверджують правильність ви­сновків у справі.

• Обґрунтування має комплексний характер. Про це свідчить той факт, що для обґрунтування висновків у справі можуть бути викорис­тані різні як за якістю, так і за призначенням взаємопов'язані між со­бою засоби.

• Нарешті, останньою рисою обґрунтування є його системний характер. Обґрунтування відображає об'єктивно існуючий законо­мірний зв'язок норм права, доказів та доводів, сукупність яких на­водиться на підтвердження прийнятого рішення, що свідчить про їх взаємообумовленість, єдине функціональне призначення відносно встановлених ними конкретних висновків у справі.

Узагальнення наведених ознак дозволило сформулювати визна­чення обґрунтування як особливого виду інтелектуально-практичної діяльності суб'єктів, які вирішують кримінально-процесуальні рішен­ня, які проявляються у наведенні в описово-мотивувальному розділі процесуального акта посилань на конкретні правові норми, сукупність доказів і заснованих на законах логіки доводів, які підтверджують правильність прийнятого рішення.

Метою обґрунтування кримінально-процесуальних рішень є:

1. виконання вимог закону щодо прийняття обґрунтованих рішень;

2. вираження позиції органу чи особи, яка веде процес, з конкрет­ного правового питання;

3. забезпечення логічної несуперечності висновків, відображених у конкретному рішенні;

4. переконання суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності в правильності прийнятого рішення;

5. забезпечення виконання прийнятого рішення;

— попередження необгрунтованого оскарження процесуальної, акта; забезпечення правової стабільності рішення, що відповідає вимогам законності та обґрунтованості.

Предметом обґрунтування є відображені в кримінально-процесуальному рішенні висновки правозастосовувача правового та фактичного характеру, які підлягають обґрунтуванню за допомогою конкретних норм права, доказів і відповідних їм доводів.

Межі обґрунтування — це ті межі, в яких необхідно здійснювати обґрунтування правильності зроблених правозастосовувачем виснов­ків.

У законі відсутня загальна норма, у якій би говорилося як про те що потрібно обґрунтувати в будь-якому кримінально-процесуальному рішенні (тобто предмет обґрунтування), так і про те, як глибоко (чи широко) потрібно обґрунтовувати те чи інше твердження, що містить­ся в конкретному акті (тобто межі обґрунтування). Однак це не до­зволяє зробити висновок про те, що закон взагалі не регулює названі питання. Для деяких рішень (наприклад, для вироку суду першої ін­станції (ст. 324 КПК) і рішень апеляційного суду (ст. 378 КПК) у кон­кретній нормі вказується перелік питань, що підлягають вирішенню у відповідному акті.

Щодо багатьох актів, які приймаються на досудовому слідстві, крім загальної вимоги вмотивованості та необхідності викладати в них «об­ґрунтування прийнятого рішення» (ст. 130 КПК), закон нічого більше не говорить. Йдеться про такі процесуальні рішення як, наприклад, постанова слідчого про проведення обшуку та виїмки (ст.ст. 177, 178 КПК), про ексгумацію трупа (ст. 192 КПК), проведення освідування (ст. 193 КПК), одержання зразків для експертного дослідження (ст. 199 КПК), про зупинення досудового слідства (ст. 206 КПК) т. ін. Аналіз практики складання процесуальних документів на досудовому слід­стві говорить про те, що в названих актах слідчі, як правило, вказу­ють лише сам висновок з провадження тієї чи іншої дії. Обґрунтування і мотивування в таких рішеннях або взагалі відсутні, або полягають у простому перенесенні диспозиції відповідної статті КПК в описову частину прийнятого акта. Разом з тим розглянутий підхід до обґрунту­вання прийнятих рішень не виключає можливості їхнього свавільного прийняття, оскільки правові підстави, сформульовані в гіпотезі кон­кретної правової норми, мають загальний характер і дозволяють прий­мати те чи інше рішення майже з будь-якої справи.